Церковна свіча – невід’ємний атрибут богослужіння. Її використання має кілька значень: це і наші пожертвування, це готовність людини до послуху Богові (м’якість воску), наше бажання до зміни (горіння полум’я), це наші піднесені до Бога молитви. Навіть церковні купола нагадують про свічку, що полум’ям підноситься до неба.

Свічка – це наша маленька жертва. Велика свіча зовсім не головніша або благодатніша за маленьку. Немає обов’язкових правил куди і стільки має бути поставлено свічок, адже це наші бажання та відображення сердечних молитов та сподівань. Ставити свічки ми можемо перед образами Спасителя, Божої Матері, або святих угодників. Також використовуються свічки і під час заупокійних молитов.

Запалювання свічок – стало частиною служби, частиною молитви. Тому необхідно це робити з благоговінням, не вносячи у ряди віруючих штовханину та непорозуміння. Доцільніше буде передати свічки наперед, тим хто стоїть біля підсвічників. Головне, щоби наше бажання до молитви не заважало іншим спілкуватися з Богом. Також необхідно зважати на момент богослужіння, адже є час, коли замість шуму та розмов має бути цілковита тиша.

 

Також необхідно, ставлячи свічку, запалювати її від іншої, а не від лампади, капаючи воском у масло. Теж треба пам’ятати про те, що свічка встановлена необережно може топитися та капати.

 

 

ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ТА ВИКОРИСТАННЯ СВІЧОК

Тема світла проходить через усе Священне Писання. А спеціально виготовлені світильники із започаткування старозавітних богослужінь стають необхідною приналежністю скинії, а пізніше – Єрусалимського храму. Ці джерела світла  перш за все  були символом Божої присутності: «Ти, Господи, світильник мій; Господь просвічує темряву мою» (2 Цар. 22:29). Світло лампади або свічки також знаменує світле, радісне та палке моління до Бога: «Світло праведних весело горить, світильник же нечестивих угасає» (Прит. 13:9).

У Старому Заповіті замість світильників використовувались невеликі посудини з оливою і лляним ґнотом. Час появи свічок, як і світильників, не вдається встановити документально. Технологія виготовлення свічок поступово мінялась. Від трубки, наповненої жиром, з нитковим ґнотом до класичної воскової церковної свічки – шлях у декілька століть. У греків та фінікійців був відомий спосіб відбілювання воску (за допомогою води та сонячних променів)… Саме воскові свічки увійшли в користування у християнському богослужінні. Віск, будучи речовиною чистою, м’якою, такою, що виділяє приємний аромат, є символом християнської душі, очищеної від гріхів, покірної святій Божественній волі та прикрашеної духовно запашними чеснотами».

Згідно з церковним переданням, ще в апостольські часи у християнських громадах використовувалися свічки. Причому вони мали не тільки молитовно-символічне значення, але й вживались для освітлення дому, тому що богослужіння часто звершувались уночі. В тих місцях Нового Заповіту, де згадуються світильники, мова може йти саме про свічки: «У світлиці, де ми зібрались, було багато світильників» (Діян. 20:8).

Згодом Церковний Устав закріпив використання світильників (у тому числі свічок) при Божественній Літургії та інших службах. Церковний історик ранньої Церкви Тертулліан писав: «Ніколи не звершується у нас богослужіння без світильників, але ми використовуємо їх не тільки для того, щоб розігнати пітьму ночі, – Літургія звершується у нас при світлі дня, – а щоб зобразити через це Христа, Світло Нерукотворне, без Якого б ми й опівдні блукали в темряві».

У сучасному використанні під час богослужінь зберігається і древня символіка свічки. Наприклад, виходячи на Малий Вхід з Євангелієм, священик  означає Самого Спасителя та Його проповідь, а паламар зі свічкою – Предтечу Іоанна.